22 січня Україна відзначає День Соборності, приурочений до Акту об'єднання цього дня Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки.

22 січня 1919 року в Києві на Софійському майдані сталася визначна подія в історії нашого народу - урочисте проголошення Акту Злуки: в єдину українську соборну державу об'єдналися Українська Народна Республіка і Західно-Українська Народна Республіка.

В часи розрухи після Першої світової війни, в часи війни громадянської, кривавої і жорстокої, в часи злиднів і голоду судилося спалахнути зірці колективної думки, загальної доброї волі, коли реальністю став давно омріяний девіз: «Однині воєдино!»

В той морозний січневий день збулася віковічна мрія українського народу жити однією сім'єю на своїй землі, в єдиній державі, не розділеній кордонами і не розірваній між ворогуючими державами.

 Ідея української соборності є однією з основоположних складових національної ідеї. В українській мові термін «соборний» вживається у значенні об’єднаний, неподільний, а «соборність» – як властивість, тобто об’єднаність, цілісність, неподільність. Змістовне наповнення визначення «української соборності» в науковій та суспільно-політичній думці тривало достатньо довго - з кінця ХІХ ст. і аж до початку ХХІ ст. Вітчизняні історики зазвичай трактували «українську соборність» не в одному, а у двох значеннях: 1) як національна державність; 2) як духовно-культурна, етнотериторіальна та політична єдність українського народу. У першому випадку термін «соборність» використовувався переважно державними діячами у своїх політичних документах. Частина таких діячів, а також дослідників українського народу та його історії, ототожнювали поняття «соборності» і «державної єдності».

Але вже з початку ХХ ст. сформувалося більш широке розуміння «української соборності», яке охоплювало обґрунтування етнотериторіальної, культурної, економічної єдності, формування національної свідомості, об’єднання українських етнічних територій, утворення незалежної держави. Оскільки українська державність ґрунтується на духовно-культурній, етнотериторіальній єдності українського народу, розуміння і застосування словосполучення «українська соборність» у такому значенні в наш час є оптимальним.

Ідея єдності і соборності батьківських земель – так само, як і ідеї незалежності, державного суверенітету, сильної централізованої влади, - є головним змістом і смислом державницької ідеології більшості народів світу. Не став винятком і наш український народ.

З сивої давнини, ще з княжих часів ідея соборності не переставала хвилювати уяву видатних державотворців і політичних діячів «середньої руки», полководців і дипломатів, церковних ієрархів і літописців, письменників і поетів, кобзарів і оповідачів. Тривогою за відсутність єдності на рідних землях, застереженнями від порушення державної цілісності задля власних амбіцій, осудом князівських чвар і міжусобиць, які значною мірою призвели до падіння Київської Русі, наповнено чимало давньоруських оповідей й повчань, літописів і інших літературних творів. «Пощо ми губимо Руськую землю?», - закликали староруські князі на сумнозвісному з'їзді в Любечі понад дев'ять століть тому, в 1097 році від Різдва Христового. Нажаль, марно закликали до єдності окремі князі, а також покликані занотовувати уроки історії літописці, зокрема і автор геніального «Слова о полку Ігоревім». З’їзд, хоч і припинив на деякий час чвари правителів земель руських, об’єднавши їх проти зовнішнього ворога – половців, в той же час закріпив автономію окремих князівств і широкі права їх правителів.

Згубність надій на відокремлене процвітання, міф про успішне удільне виживання земель унаочнилося гірким уроком розбрату для багатьох поколінь.

Після розпаду Київської Русі українській еліті не вдалося ані об’єднати в межах національної держави етнічні українські землі, ані зберегти їхню незалежність. Превалювання серед можновладців особистих, а також регіональних інтересів над національно-державними ідеями зумовили неможливість для панівної верстви організувати й очолити боротьбу українців за створення незалежної соборної держави. Письмові джерела свідчать, що до середини XVI ст. ідея поновлення великого монолітного князівства на українських територіях в їхній свідомості перестає відігравати будь-яку суттєву роль (а подекуди щезає зовсім).

Лише в роки Української національної революції середини XVII ст. у самосвідомості нашого народу намітився і почав втілюватись в життя, по суті, революційний прорив: уперше після загибелі Київської держави в ній з'являється державна ідея, що виросла на ниві діянь великого гетьмана Богдана Хмельницького. Вона передбачала створення незалежної національно держави, до складу якої мали увійти усі етнічно українські землі. Ця державна ідея стала визначальною у визвольних змаганнях народу протягом наступних століть.

Сам Богдан Хмельницький зробив усе можливе заради її реалізації. Він зміг побудувати Українську козацьку державу. Не були втрачені перспективи возз'єднання в її межах усіх українських земель і досягнення цілковитої незалежності, і лише вкрай несприятливий для України стан міжнародних відносин, доповнений низкою внутрішніх чинників, не дозволив Хмельницькому досягти мети.

Як не дивно, надзвичайно важливим етапом в утвердженні у свідомості українців ідеї соборності став один з найважчих періодів в нашій історії — наступна за Національною революцією епоха Руїни. Саме в цей час, за афористичним виразом козацького літописця Самійла Величка, в масовій свідомості української людності сформувалося відчуття козацько-руської вітчизни. Хаос і плутанина в політичному житті, перманентне протистояння політичних сил, братовбивчі конфлікти викликали відчуття протесту і в гетьмана, і в церковного ієрарха, і простого козака, і селянина. Тому й закликав Петро Дорошенко, для якого соборна Україна ототожнювалася з Київською Руссю «от Путівля за Перемишль і Самбір аж до Сянока»: «обидва береги Дніпра» з'єднатися «в первісній згоді й братерській любові». Нажаль, уявлення, за яких умов має відбутись таке з’єднання, були найрізноманітніші і нерідко протирічили одне одному.

Національна революція середини XVII ст., прецедент існування держави Богдана Хмельницького, а потім трагедія Руїни спричинилися до того, що ідея соборності українських земель поступово стала характерним елементом суспільної свідомості українців. Свідченням тому - знамениті «козацькі літописи» кінця XVII, а також початку XVIII ст.: Самовидця, Самійла Величка, Григорія Грабянки.

Справжнім Маніфестом українського патріотизму, вершиною національно-політичної думки другої половини XVIII початку XIX ст. стало швидше гостро-публіцистичний, ніж суто історичний твір «Історія Русів». Його невідомий автор звертається до образів давньоруської соборності, рішуче заперечуючи протиставлення понять «Стародавньої Русі, або нинішньої Малоросії» та «України».

Дуже живими, еволюційно-революційними залишилися ідеї української самостійності і соборності протягом усього XIX ст.

Визначну роль у формуванні почуття соборності і, власне, «українськості», безперечно, відіграв засновник української літературної мови, один з найвидатніших поетів та письменників нашої нації Тарас Григорович Шевченко. Реалізований через літературу та образотворче мистецтво, його внесок в усвідомлення національної єдності і, разом з тим, національної окремішності можна порівняти хіба що з діяннями Богдана Хмельницького.

Українська революція 1917-1920 років зробила реальністю мрію багатьох поколінь українців про об'єднання в єдину соборну державу. Вона увібрала в себе весь попередній багатовіковий досвід національно-визвольної боротьби українського народу. Саме в ці роки визвольних змагань з надзвичайною силою розкрилися творчі сили, свободолюбство і національний дух українського народу. Внаслідок української революції утворилися дві демократичні держави – Українська Народна Республіка і Західно-Українська Народна Республіка. Державне існування України стало історичним фактом.

Разом з тим штучний кордон, проведений далекими від українських інтересів політиками в далеких від України містах, розтинав тіло нашого народу, створював перешкоди на шляху його розвитку як єдиного політичного, економічного, соціокультурного організму. В роз'єднаних частинах України формувалися відмінні риси господарської інфраструктури, політичної культури, етноконфесійних відносин. Та, незважаючи на всі зусилля поневолювачів, народ України через віки проніс мрію про об'єднання всіх українських земель у власній державі. Формування УНР і ЗУНР надало шанс до об'єднання, яким скористалися українські національні сили по обидва боки кордону.

Ініціатором возз'єднання українських земель виступила Українська Національна Рада - вищий представницький орган населення західноукраїнських теренів. В результаті швидкоплинних і конструктивних переговорів 1 грудня 1918 року у Фастові, тогочасній ставці Директорії, було укладено попередній договір про «злуку обох українських держав в одну державну одиницю».

Третього січня 1919 року Українська Національна Рада схвалила Фастівський договір і призначила делегацію, уповноважену проводити переговори щодо конкретних дій з метою злуки.

22 січня старий Київ був вбраний, наче на свято. На Володимирській вулиці перед Софійською площею спорудили тріумфальну браму, прибрану блакитними і жовтими стрічками та гербами всіх українських земель. Близько дванадцятої години біля входу до собору святої Софії з'явилися члени Директорії, офіційні представники ЗУНР, єпіскопат Української православної церкви. Над площею, де зібралися десятки тисяч киян і гостей столиці, пролунало «Ще не вмерла Україна». Після нього було проголошено історичні слова: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України -Західноукраїнська   Народна   Республіка   (Галичина,   Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Однині український народ, звільнений могутнім поривом своїх сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної Української держави на добро і щастя українського народу».

Однак об'єднання УНР і ЗУНР в одну державу через низку обставин так і не було доведене до кінця. Головна з них - скрутне становище, в якому незабаром опинилися як і УНР, так і ЗУНР. Несприятлива міжнародна обстановка відіграла провідну роль в падінні двох демократичних українських республік. Проте, навіть за таких обставин сьогодні ми повинні віддати належне рішучості і патріотизму тих політиків, які в неймовірно складних умовах, долаючи величезні труднощі, сприяли злиттю двох гілок єдиного народу.

Тому, незважаючи на загальну поразку українських визвольних змагань початку ХХ ст., день 22 січня 1919 року назавжди залишиться в історії нашого народу як свято Соборності України. Це був, безумовно, один з найпрекрасніших моментів нашої непростої, нерідко трагічної історії.

Урочисто відзначаючи день Акту Злуки УНР і ЗУНР, ми не маємо права обійти мовчанкою одного з найважливіших етапів в історії змагань українського народу за свою землю, соборність і державність, а саме - період 1938-1954 років. Саме в цей час відбулося проголошення незалежності Карпатської України; увінчалась успіхом боротьба українців із німецько-фашистськими загарбниками; завершилося збирання в межах колишнього СРСР основних етнічних земель українського народу; до складу УРСР увійшов півострів Крим, і Україна як повноправний член ООН вийшла на арену світової політики.

Збирання українських земель і утвердження нових кордонів України в їх етнічних межах гарантувало сприятливі умови для консолідації української нації, національного відродження і зростання національної самосвідомості українців. Незважаючи на жахливі жертви і втрати, ці роки увійшли героїчною сторінкою в літопис священної боротьби українського народу за свою єдність і цілісність.  Вони  засвідчили  нескореність  нації  і  невмирущість національної ідеї. Вони наблизили реальний суверенітет України, її незалежність.

В цьому контексті фактом вияву вищої, історичної, справедливості є Указ Президента про відзначення в Україні 22 січня Дня Соборності.

Відзначаючи День Соборності України, оглядаючи величні і драматичні події, в яких спалахнула яскрава зірка всеукраїнського єднання, слід зробити певні узагальнення для сьогодення.

Незалежна Україна в кінці ХХ століття стрімко ввійшла у світове співтовариство, отримала широке міжнародне визнання. Подальша її інтеграція, насамперед до європейської спільноти, потребує виваженої державної політики у міжнародній сфері, гармонізації зовнішньополітичних орієнтацій різних груп населення, знаходження балансу між динамічними геополітичними реаліями і пріоритетами національних інтересів, забезпечення високого міжнародного іміджу України.

Наше завдання зберегти і примножити державотворчий потенціал ідеї соборності як запоруки нерозривності і єдності державного організму, поступального соціально-економічного і духовно-культурного розвитку України.

Сутнісною рисою української соборності є інтеграція етнічних земель, консолідація духовного і культурного життя, нівелювання регіональних бар’єрів. Унітарність нашої держави закріплена в Конституції України, а цілісність території виступає ключовим фактором її суверенітету.

Нажаль, на сьогодні гострою залишається проблема соборності української православної церкви, покликаної виступати впливовим чинником духовної єдності суспільства. Без її розв’язання буде залишатися потенційна небезпека «розлому» українства за конфесійною ознакою. Пріоритет національних інтересів у духовно-релігійній сфері має реалізуватися шляхом вироблення дійового суспільного механізму забезпечення цивілізованого функціонування релігійних організацій у поліконфесійному просторі.

Консолідуючим фактором соборності в Україні виступають міжнаціональна злагода і мир, толерантне співжиття титульної нації, корінних народів, національних меншин. Збереження одного з найсуттєвіших надбань новітньої суверенної України – міжнаціональної злагоди – є не тільки веління часу, але й запорукою соборного існування держави.

Соборність України у сучасному, багатомірному розумінні пролягає від територіальної цілісності до громадянської консолідації. Україна обрала свій шлях - шлях непохитного національного консенсусу і безумовного та безперервного суспільного діалогу.

Акт Злуки 22 січня 1919 року - подія величезного історичного значення. Навіть залишившись тоді нереалізованим, ідеал соборності українських земель упродовж багатьох десятиліть виступав визначальним чинником національної консолідації, виявом генетичного прагнення українства до територіального й духовного єднання, спадкоємності історичної державницької традиції. Цілісність етнічної території стала фундаментальною підвалиною відродження сучасної незалежної, соборної України. Наше завдання - зберегти і примножити державотворчий потенціал ідеї соборності як запоруки нерозривності і єдності державного організму, поступального соціально-економічного і духовно-культурного розвитку України.

Информация - Анонси

Наша адреса

49064, м. Дніпро,
проспект ім. Сергія Нігояна, 77

Приймальня:

(0562) 32- 32-68

(0562) 52- 02-35

(056) 726-86-81 (факс)

Сектор по роботі зі зверненнями громадян:

(056) 767-14-50

Черговий:

(0562) 52- 03-05

(056) 767 -26-17

E-mail: lensovet@ukr.net

 

Відвідуваність інтрернет - порталу


mod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_countermod_vvisit_counter
mod_vvisit_counterСьогодні288
mod_vvisit_counterВчора532
mod_vvisit_counterНа цьому тижні820
mod_vvisit_counterНа минулому тижні2928
mod_vvisit_counterВ цьому місяці8343
mod_vvisit_counterВ минулому місяці12650
mod_vvisit_counterВзагалі315762

Online (20 minutes ago): 6
Your IP: 54.81.196.35
,
Now is: 2018-08-21 14:06

Пошук